– Що привело Вас в театр?

– Це була випадковість. Після декрету я збиралася повертатися в той колектив, де працювала раніше, ми планували набирати додаткові групи, але не склалося. Може, через те, що це була середина навчального року, може, це був не той час і не те місце, а, може, цього просто не потрібно було робити. Деякий час потому мені зателефонувала хореограф, у якої я займалася, і сказала, що є вакансія у театральній студії. Я подумала: чому б не спробувати? Театр – це цікаво, я ніколи раніше не працювала в театрі. Мені дали номер телефону художнього керівника, я зателефонувала, ми чудово поспілкувалися з Юлією Василівною, домовилися про зустріч. Зустрілися і вирішили співпрацювати. Так і почалася моя діяльність в театрі.

– Якими були Ваші очікування?

– У мене не було ніяких очікувань. Мене ознайомили з вимогами, і я зрозуміла, що це буде різнобічна діяльність, не в одному якомусь напрямку. Це, мабуть, був перший раз, коли у мене не було ніяких очікувань.

– Чи співпадає Ваше сьогодення з дитячими мріями?

– Я не пам'ятаю про що мріяла в дитинстві. У мене не було певної мрії. Пам'ятаю, як у певному віці мене запитали про те, ким я хочу бути, і я відповіла, що хочу бути банкіром. Про професію хореографа ніколи не замислювалася.

– До того часу, як…

– Взагалі ніколи (всміхається). Я просто танцювала, танцювала… і танцювала. І мені це подобалося. Мені, правда, казали: «Ти, мабуть, станеш хореографом?» Але я відповідала: «Ні, Ви що? Це ж треба створювати номери, вистави… Я не зможу, ні!» Але потім сталося так, що мені запропонували попрацювати в школі декілька місяців. І я вирішила: чому б не спробувати? І от як спробувала, так і продовжую до цього часу! (сміється)

– Цікаво виходить іноді в житті…

– Так, цікаво. Причому я стільки разів хотіла змінити сферу діяльності, піти в іншу професію... Все одно я знову і знову повертаюся в хореографію, до дітей.

– Побутує думка, що зі свого шляху не звернеш, куди б не йшов.

– Так. У мене було по дві роботи, і однією з них завжди була хореографія. Я ніколи не відносилася до неї серйозно. Це було більш як хобі, а не основна діяльність. Мої батьки й зараз кажуть мені: «Коли ти знайдеш нормальну роботу?» (всміхається) Може, саме через те, що не було підтримки ззовні, хореографія не сприймалася, як серйозна діяльність.

– Повернемося до витоків: коли у Вас виникло бажання займатися хореографією? Чи пам'ятаєте Ви цей момент?
– Я пішла танцювати років у вісім. Я вчилася в класі дівчаток, це був експериментальний клас у школі, і ми з першого до сьомого класу включно вчилися без хлопців. Багато хто з дівчат ходив до шкільного танцювального гуртка. Я дізналася про те, що вони ходять, і подумала: чому б і собі не спробувати? Бажання, як такого, із серії «Я мріяла про це!», не було. Просто пішла туди за компанію. Це навіть не був початок навчального року. І все! З того часу я танцюю.

– Чи доводилось жалкувати про це?
– Ні. Це ніколи не було зайвим. Чудово, що я танцювала, танцюю і продовжую це робити, що я розвиваюся, і з'являється щось нове, цікаве. Це раніше, коли наші батьки жили в Радянському Союзі, можна було вивчитись і піти працювати на завод чи фабрику на 20-30 років, в одному кабінеті, нікуди не виходячи і не змінюючи професію. Зараз же для того, щоб бути цікавим в своїй професії, потрібно щодня пізнавати щось нове, вчитися, розвиватися, іти в ногу з часом. В іншому випадку ти будеш просто неконкурентоспроможним.

– Якщо б не хореографія, тоді – що?
– Я дуже люблю рукоділля: шити, вишивати, займатися творчістю.

– З ким легше працювати: з дорослими чи з дітьми?

– Буває по-різному, бо іноді дорослі поводяться, як діти, а діти поводяться, як дорослі. Дорослі починають вести себе, як діти, коли у них щось не виходить або коли вони не хочуть це робити. Тоді вони займають дитячу позицію «Ні, я не можу, не вмію, не буду». А от якщо діти дуже серйозно ставляться до того, що роблять, тоді вони поводяться дуже по-дорослому: вони добре сприймають інформацію, намагаються виконувати все, що потрібно. Тож, буває по-різному. Це залежить не від віку. Це залежить від людини. І від того, наскільки цікаво цій дитині чи дорослому чомусь навчитися, незважаючи на те, виходить це в нього чи ні. Тут найголовніше – бажання. Тут справа в тому, щоб навчитися чомусь новому.

– А як щодо співвідношення талант-бажання?

– Якщо у людини є здібності, вона швидше досягає результату. А якщо здібностей менше, то людині доводиться докладати більше зусиль. Але головне тут терпіння, бажання і постійне долання бар'єру з того, що щось не виходить, щось дається непросто, особливо коли поруч знаходиться надзвичайно талановиті. Треба не звертати на них уваги, ніколи не порівнювати себе з ними, а завжди порівнювати себе з власними досягненнями, щоб зрозуміти, яким ти був вчора і яким ти будеш завтра. Це надає впевненості в собі і наближує людину до її мети, до перемоги над собою. Тільки терпінням і працею можна досягти свого.

– З якими людьми краще працювати?

– Легше працювати з тими, хто бере інформацію, яку ти даєш. Коли ти ділишся чимось, і людина сприймає це і одразу ж починає використовувати, тоді, звісно, краще. Добре, коли тебе чують. Бо коли тебе не чують, все те, що ти віддаєш, губиться. Складно, коли немає взаємодії.

– Чи потрібно намагатися встановити взаємодію з тим, хто цього не прагне?

– Якщо це група, якій потрібно зробити постановку, і всі мають виступати на сцені, варіантів немає – треба шукати підхід.

– Що таке талант і наскільки сильно він впливає на кінцевий результат?

– Талант – це поцілунок Бога. З ним народжуються. Це те, що людині дається легко в певній сфері, без додаткових зусиль. Наприклад, якщо брати дітей, то деякі приходять на перше заняття і сідають у шпагат. Їм не потрібні довгі виснажливі роки тренувань зі стречінгу для того, щоб зробити це. Це природні данні.

– І все ж таки чи можна вважати талант стовідсотковою гарантією успіху?

– Я вважаю, що без старанності далеко не заїдеш. Все одно потрібна практика. Моя вчителька з математики казала колись, що талант складається з одного проценту бажання і дев'яносто дев'яти процентів виконання. Будь-який талант потрібно розвивати і використовувати правильно.

– Як це розуміти – правильно?

– Це значить, що все одно потрібно займатися і тренуватися, а не чекати, що талант сам принесе успіх. Якщо у тебе є талант до танцю, це не означає, що ти можеш з'являтися на репетиції на самому початку, коли вже приходить хореограф. Ти повинен приходити раніше і розігріватися як слід, готувати своє тіло до роботи. До таланту треба ставитися дбайливо.

–Чи допомагає талант людині в житті?

–Я вважаю, це залежить від того, як людина ставиться до свого таланту. Іноді він допомагає, але ж скільки є талановитих людей, які не змогли реалізувати себе, не змогли знайти гарне застосування своїм здібностям!

– Чи псує людину талант?

–Це залежить від оточуючого середовища. Якщо оточуючі обожнюють таку людину, це може зіграти з людиною поганий жарт, бо тоді вона починає ставити себе вище за інших, і це, як правило, закінчується погано. Тож талант талантом, а людина має залишатися людиною. (сміється)

– Натхнення – це примхливий гість чи бажання творити? Де знаходяться витоки Вашого натхнення?

– Для мене натхнення – це примхливий гість.

– Тобто його потрібно чекати?

– Ні, його не потрібно чекати, не потрібно закликати. Це питання здібності бачити натхнення у всьому. Я знаю деяких людей, які надихаються усім: тим, що відбувається за вікном на вулиці, тим, що відбувається в кіно, тим, що відбувається у них всередині. В такий момент народжується ідея, від неї і йде бажання творити. Натхнення приходить раптово, коли його не чекаєш, і іноді ти просто починаєш виконувати своє завдання, гадки не маючи, що з цього буде, і ця дія стає початком. Не дарма ж кажуть, що під лежачий камінь не тече вода. Зроби крок – і дорога знайдеться сама. Іноді одразу ж виникає певна картина в голові, і, відштовхуючись від цієї картинки, ти починаєш діяти. А іноді ти навіть не знаєш, з чого будеш починати, але знаєш, що ти з цим впораєшся. З цим відчуттям приходить спокій.

– Це, мабуть, називається професійністю.

– Не знаю. Ніколи не вважала себе за професіонала. Є речі, які знають інші люди, а ти їх не знаєш, і навпаки. Я вважаю, що розвиватися необхідно постійно, незважаючи на вік, рід занять. Вчитися і пізнавати щось нове – це сенс нашого буття. Як казала наша вчителька з біології, якщо людина не розвивається, її мозок перетворюється на з'єднувальну тканину. Розвиватися, розвиватися і ще раз розвиватися. Розвитку нема зупину.

– Бути жінкою в сучасному світі – це…

– Це встигати все і одночасно (сміється). І бажано дуже якісно.

– А це реально?

– (з посмішкою) Ні. А якщо серйозно, бути жінкою у сучасному світі – це просто бути активною у всіх сферах діяльності, наскільки це можливо. Плюс сучасної жінки в тому, що вона сама може вибирати, в якій сфері їй бути активною. Раніше це був тільки дім і родина, але зараз всі шляхи відкриті. Якщо жінка воліє бути домогосподаркою, ніхто не буде забороняти їй це; якщо ж вона хоче бути активною в певній професії, то і тут ніхто не стане на заваді. Зараз у жінки є свобода вибору. Немає норм чи сфер, куди жінці немає ходу. Жінка сама вирішує, де будувати власні кордони. Обмеження існують тільки в голові.

– Які виклики кидає суспільство представницям прекрасної статі?

– Сама жінка робить це, порівнюючи себе з іншими жінками чи чоловіками, робить це тоді, коли ставить собі певні цілі.

– Які цілі ставите собі Ви?

– (пауза) З приводу цілей і викликів можу сказати одне: ми самі створюємо їх для себе, думаючи, що раз у когось щось вийшло, то те ж саме обов'язково має вийти і у нас. Але перш за все треба навчитися розуміти самого себе, розуміти, чого саме ти хочеш і все ж таки порівнювати себе з собою, а не з кимось іншим. Важливо бути в гармонії з собою, розуміти, що для тебе комфортно, а що ні. А коли в твоїй голові з'являється новий виклик, треба добряче подумати, чи це саме те, що треба. Коли ти будеш в гармонії з собою, ти не прийматимеш чужий виклик.

– А у Вас є гармонія всередині?

– (всміхається) Не завжди. Я вважаю, що гармонія – стан тимчасовий. Не можна весь час бути рівним, все одно є злети і падіння, зміні настрою… Інакше було б нецікаво жити!

– Як на Вашу думку, чи комфортно жінці в площині мистецтва 21-го століття?

– Думаю, це залежить від того, як вона себе почуває. Якщо вона відчуває комфорт, значить, так воно і є. Якщо ж вона відчуває дискомфорт, то це або не її справа, або ж вона сама щось робить для свого дискомфорту. Комфорт залежить від кожної людини. Ми самі здатні створити комфорт для себе.

– Чого бракує сучасному мистецтву?

– Нових майданчиків. Ми звикли до того, що у нас є державні театральні установи, а те, що відбувається за їхніми стінами… Воно існує, але мало хто про це знає. Приміщення, декорації, костюми – все це треба створювати власноруч… Але ми не будемо зупинятися. Ми будемо йти вперед маленькими кроками, як казав Антуан де Сент-Екзюпері, наш шлях - «мистецтво маленьких кроків».

– Що тішить Ваше серце?

– Моя родина, гарна погода, сонечко… Прості речі. Якщо ж говорити про мою діяльність, то бувають такі заняття, після яких відчуваєш себе наповненим. Ти розумієш, що відбувся правильний обмін енергією, і все, що ти віддав, твої учні зуміли взяти і повернути тобі. Це дуже приємне відчуття. Воно надає крила! Хочеться приходити на заняття, продовжувати свій розвиток, продовжувати взаємодію… Тішить гарна атмосфера, не важливо, де саме: вдома чи на роботі. Чудово, коли всі розуміють одне одного з півслова. Чудово, коли зустрічаєш таких людей, які з першої ж зустрічі здаються добрими знайомими. Коли бачиш «свою» людину, виникає відчуття, неначе це зустріч після довгої розлуки.