– З чого починається твій роман з театром?

– (сміється) Як ти зайшла одразу з головного! Без прелюдії! З оголошення почався мій роман з театром. З якогось сумного жовтневого будня, коли мені здавалося, що моєму життю прийшов емоційний край, нічого не хотілося, не було видно «світла в кінці тунелю». Було якось дуже печально, і мені трапилося оголошення про відкриття театральної студії, яке планувалося за декілька тижнів. І я хвилювалася, що не встигну! Одразу зателефонувала, поговорила з милою дівчиною по телефону (лиш згодом стало зрозуміло, що це художній керівник – Юлія Нечай). Вона дуже-дуже детально все розповіла, з усіх сторін зайшла. І вже в той момент, коли телефонувала, я знала, що піду. Була гарна можливість сходити на пробне заняття, яке я не змогла відвідати через якісь власні справи, тому одразу пішла на урок. Я вже була впевнена, що без всілякої проби буду ходити. Можливо, це був би лише місяць, але я знала, що це не буде одне заняття, а що це триватиме якийсь час. Триває п'ять років.

– Які були очікування? Як ти це собі уявляла? Чи справдилися твої очікування?

– Я, мабуть, не розраховувала, що будуть серйозні вистави, що це буде як в справжньому театрі, що це буде як робота, а не просто захоплення. Мені сподобалося те, що могли запропонувати на самому навчанні. Було багато цікаво, нового: акторська майстерність, сценічна мова, сцен рух… Це щось таке нове! Хореографія, цей великий страшний динозавр, який мене все життя лякав… Не думала,що я з ним затоваришую.

– Ти здолала цього динозавра?

– Так, він був першим. Першим заняттям, на яке я потрапила, була хореографія. Причому щось класичне, позиції рук, ніг… І я думаю: Боже! Я – балерина? У такому віці? Ви що, люди, знущаєтесь? Мабуть, трохи психувала і плакала, але наміру піти не було. Я думала: ні, я це зроблю.

– Це був перший виклик?

– Хореографія точно була викликом, а все інше було такою собі реалізацією давньої дитячої мрії.

– Отже, мрія така була?

– Я думаю, що завжди була акторкою в дитинстві, просто цього не окреслювала окремо. Це було просто таким стилем мого життя. Я завжди виступала десь там в школі, грала в сценках, мабуть, з чотирьох років. Перший мій виступ на великій сцені перед глядачами був з гуморескою, здається. І в університеті я постійно щось грала, але ніколи не думала, що це може стати справою мого життя або таким довгим захопленням. «Я і театр» - це те, що живе в мені постійно.

– Тобто воно завжди ходило навколо?

– Воно ходило зі мною, в мені. Можливо, тому я його не помічала: воно ж бо завжди було зі мною, воно моє, як рука чи нога. Це частина мене, і з нею дуже класно.

– Що додав театр до твого життя?

– Він його змінив просто, кардинально, повністю. У мене все змінилося з театром. Не так, як спалах блискавки, не в одну секунду, але все почало змінюватися.

– Мабуть, ти почала змінюватись…

– Ну звичайно, я почала змінюватись, дивитися на все трошки інакше, на оточуючий світ. І почала вже не себе під рамки ситуації, як була у мене в житті, підганяти, а міняти ситуацію під себе. Мені вже не хотілося того, що було; я хотіла трансформувати все навколо мене. Все помінялося.

– Що саме в тобі змінилося?

– Мені здається, що взагалі я не змінилася, як народилася, така і є; але якщо світ змінився, то я, мабуть, таки змінилась. І якщо цей світ геть інший, то й я геть інша, і я хороша (всміхається).

– Яка, на твою думку, мета театрального дійства? Навіщо люди виходять на сцену?

– (пафосно) донести думку до глядача, щось розказати… люди, я думаю, виходять на сцену задля своїх якихось егоїстичних намірів. Кожен виходить за чимось своїм: комусь треба глядач, комусь – оплески, комусь треба перебороти свої страхи, комусь треба гарно вдягтися (сміється). І кожний цей намір має право на існування. Головне, щоб це було щиро. В будь якому випадку. Щоб ти вірив в те, що ти робиш. Якщо ти хочеш бути красивою, вір в те, що ти красива, і тоді люди цю красу помітять, і щось в них завдяки цій красі зміниться. Ти виходиш з чимось своїм, і ти мусиш в це вірити. А що несеш… Я несу кожного разу щось інше. Це залежить від вистави, від конкретного дня, від конкретного настрою, від погоди навіть… Та від усього на світі! І це змінює тебе, коли ти виходиш на сцену.

– Цікаво, чи актори ведуть спектакль, чи він веде їх?

– Ти мене схиляєш до певної відповіді, я це відчуваю (сміється).

– Схиляю, бо маю певну думку з цього приводу.

– Вистава веде актора. Це моя думка. Це таке внутрішнє відчуття. Поки ти за кулісою стоїш і хвилюєшся, ти відчуваєш себе собою: своє тіло, свої думки, те, як калатає серце, десь щось чуєш за вікном, і потім, переступаючи якусь непомітну оку лінію, опиняєшся в геть іншому світі, і він уже живе по своїх законах. Звичайно, ти якось впливаєш на нього, бо якщо ти станеш стовпом і стоятимеш , він якось почне реагувати, але він все одно буде продовжувати жити, все не зупиниться разом з тобою, тому що там така метафізика!

– Яким для тебе є занурення у роль? Як відбувається цей процес? Чи, може, немає ніякого процесу?

– Є процес! Спочатку читаєш сценарій і ще навіть не знаєш, ким ти будеш, але все одно приміряєш на себе всіх потроху. Стараєшся всіх одразу любити (сміється), бо потім все одно доведеться любити когось з цих персонажів. Коли ти вже розумієш, хто ти є, ти якимось магічним чином починаєш знаходити в персонажі власні риси! І думаєш: це ж так круто! Це моє і ось це таки від мене. А потім починається протилежне: ти починаєш персонажу приписувати своє, мені здається, так і має бути, бо ти оживляєш його собою. Яких би ти собі звичок не придумав, де б ти їх не бачив, з кого б ти їх не списав, все одно вони проходять через тебе і ти робиш їх своїми. Бо ніхто не буде плакати так, як ти, ніхто так не буде рухатись на сцені, як ти, тому ти його наділяєш собою, наче вдихаєш життя, як в Галатею. Це так круто! Коли ти вже зріднився і багато разів зіграв роль, ти починаєш любити свій персонаж, тому що розумієш, що це насправді та частина тебе, яку ти можеш так від себе трохи дистанціювати, подивитися з боку і оцінити суб'єктивно, скільки у людини є всього! До себе так не можна, бо це звучить якось егоїстично, а персонаж свій любити можна, треба, його необхідно відстоювати, треба бути адвокатом своєї ролі і всім довести, що саме так і треба робити.

– Режисура – це покликання чи подарунок долі? Як ти прийшла в режисуру?

– Я завжди хотіла займатися цим, і насправді займалася ще з дитинства. Як і акторство, це було поруч. Свої перші вистави я ставила ще в школі, робила маленькі сценки… Я цього не розділяла: ти щось вигадуєш, щось граєш, і це нормально. Хтось щось вигадав, і ти в цьому зіграв, і це теж нормально. І якось я себе бачила більше режисером, але такої пропозиції в програмі студії не було (я маю на увазі стати режисером), було лише акторство, і коли Юлія запропонувала взяти групу, я з радістю погодилась. І я дуже їй вдячна за довіру і віру в мене. Я почала вчитись. Мені, звісно,було страшно, тому що одна справа, коли ти робиш щось сам собі і відповідаєш сам за себе і зовсім інша річ, коли ти працюєш з колективом і потрібно видати певний продукт з певною формою. Це важка, велика робота, але хто не починає, той нічого не досягає. От я почала – і не можу зупинитися (сміється).

– Що в ролі режисера видається найскладнішим?

– (розмірковує). Ця роль непроста, але все знову ж таки залежить і від колективу, і від конкретної роботи, яку ти ставиш, і від твого стану в цей час… Іноді важко організувати сам колектив, коли вони, наприклад, ще самі не спрацьовані, і це найважча задача. Бо ти вже знаєш п'єсу, ти знаєш, що з нею робити, в тебе є бачення, але ще нема колективу. Десь уже є крутий, класний колектив, але матеріал зовсім сирий, ви в цьому «варитеся» і ще не розумієте, як це робити; десь все співпало і так класно ллється, і взагалі немає ніяких проблем. Іноді одне накладається на інше, і все здається складним, але найкрутіше в цьому всьому те, що результат все одно є, і він завжди приголомшливий. Треба йти не до якогось ідеалу в кінцевому результаті, треба фокусуватися на тому скачку, який ви можете зробити під час роботи. Для когось метр – це довгий шлях, для когось десять кілометрів – це трошки, дехто марафон біжить… Треба розуміти, що сили у кожного свої. І можливо, конкретно цей колектив з цією виставою зробив подвиг, а коли ви будете дивитися іншу роботу на такому ж рівні – це буде провал. Треба порівнювати свої досягнення з тим, що було на початку.

– Як що до твоїх власних досягнень на ниві режисури?

– Я вважаю своїм досягненням те, що всі свої роботи я довела до кінця, нікого не кинула на півдорозі. Не було такого, щоб я не знала, якого результату потрібно досягти в кінці роботи. Навіть якщо і була якась творча пауза, потім все одно приходило натхнення. Результат є: є покази, є глядач, і він чудовий!

– А звідки приходить натхнення?

– Звідусіль! Воно неначе вітром віє,такими собі поривами… Залітає в кватирку: сьогодні ароматом жасмину за вікном, завтра – якоюсь мелодією, яка долинула з вікна… Все так по-різному. Самі діти надихають! У них такі ідеї! Вони взагалі геть на іншому рівні вже, вони народжені в інших обставинах, в іншому світі… Це таке провалля – ці п'ятнадцять-двадцять років між нами! Геть набагато більше, ніж у нас було з нашими батьками. Просто кардинальне! І це відчувається. Інколи я відчуваю, що я чогось не розумію чи не знаю. І тоді вони мене мусять вчити, а не я їх. І я вчусь! З радістю вчусь, не боюсь здатися якоюсь не авторитетною. Кажу відверто: «Я не знаю. Поясніть мені, будь ласка. Я хочу вас розуміти, хочу говорити з вами на одній мові». І вони радо вчать.

– Як створюється вистава?

– Отак взяла я і розказала вам усі секрети! (всміхається) Станьте режисером, будете знати, як створюється вистава. Там такий тривалий процес, все збирається до купи по краплинкам, наче намистинки нанизуються… Мені здається, у кожного режисера є свій підхід до постановки вистави, тому немає загального рецепту. Хтось йде напряму, а хтось заходить з чорного ходу; хтось бачить буквально образи, які пропонує драматург у своєму творі; комусь приходить форма окремо від того, що є, і він намагається втиснути свої ідеї в те, що пропонується матеріалом. У мене всі вистави створюються по-різному. Мене задовольняє поки що те, що виходить в результаті. Як я до цього прийшла? Я інколи сама не розумію.

– До речі, про поезію: світ поезії – царина інтровертів. Як тобі вдається поєднувати в собі поетесу з акторською діяльністю, суть якої – активна взаємодія з іншими?

– А я не вважаю, що поети – це інтроверти! Я й себе інтровертом ніколи не вважала. Я такий собі екстраверт, який біжить з усіма обійматися, якому треба з усіма поговорити, який з усіма хоче потоваришувати. І поезія зі мною вже дуже багато років – вісімнадцять…

– То ваша дружба вже повнолітня?

– (сміється) Так, ми вже дорослі дівчата і диктуємо іноді свої правила, просимо вже геть не дитячих розваг. Що ж до поезії – відчуття, звісно, йдуть з глибини. Але коли я пишу, я ділюсь своїми почуттями, я не боюсь їх показувати. Тому ніякого протиріччя між моїми поетичними і режисерськими справами немає.

– Що, на твою думку, більш відверте: поезія чи акторство та режисерство?

– Відвертіша поезія, звичайно. Тому що це твоє. В акторстві ти маєш можливість приміряти чужий образ і принаймні прикритися цим образом, а в поезії ти чітко усвідомлюєш, що це тільки твої емоції. То у глядача може скластись ілюзія, що актриса просто грає, вона не переживає, це не вона плакала, вона зараз буде посміхатися. В поезії ж немає такого шансу прикритися. Пишеш однозначно про ліричного героя, це може бути не твоє нещасне кохання, а зовсім чужа історія, яку ти десь почув, побачив в кіно. (з посмішкою) Слухач все одно впевнений, що то все – ти. І ти ніяк не можеш довести, що ця конкретна історія – не твоя, що ти просто зумів її передати.

– Виходить, що поетам більше вірять, ніж акторам?

– Виходить такий парадокс.

– Чи є у тебе вірші про лицедійство?

– А от і є!

–Актриса, поетеса, режисер… Можливо, у цього переліку є продовження?

– Трішки є. Але мабуть не зовсім продовження, а скоріше початок. Моя перша освіта – це практична психологія. І вона має продовження. Ще півтора роки тому я отримала додаткову освіту по арт-терапії.

– У світі точних наук психологія вважається несерйозною наукою. Що ти відповісти тим, хто стоїть на цьому твердженні?

– Ох, вже ці точні науки. Це як в жарті про хірургів, яким би лиш різати. То цим все б рахувати і статистичні дані виводити. Що може бути серйозніше, ніж людська сутність? А намагання в ній розібратися мені видаються набагато складнішими, ніж доведення теорем і відкриття всіляких законів. І набагато цікавішими. Але ж я гуманітарій, хіба можу сказати інакше (сміється).

– Чи не заважають знання з психології в спілкуванні з оточуючими? Психолог же ж бо, мабуть, бачить співрозмовників наскрізь?

– О ні! Це такий стереотип. Невже лікар у всіх знайомих намагається знайти симптоми хвороби, чи полісмен кожну побутову розмову перетворює на допит?! Звісно, щось ти помічаєш в поведінці, можеш пояснити можливі причини тих чи інших емоцій, але не ходиш і не скануєш всіх, і не аналізуєш, і не всміхаєшся хитро, натякаючи, що все вже зрозуміло(всміхається). Я психолог, коли маю бути психологом.

– Чи можна вважати поезію видом психотерапії?

– Будь-яку творчість можна вважати видом терапії, а якщо точніше, то арт-терапії.

– Психологія і театр: які у них стосунки?

– Майже подружні(сміється). Вони доповнюють одне одного. Гарний актор має бути спостережливим, як психолог, вміти слухати і аналізувати поведінку оточуючих. А режисер повинен знатися на соціальній психології, бо має справу з колективом. А психологу не завадить вміння триматися, і говорити впевнено. А поєднуючись, маємо творчий продукт, що здатний зцілювати душі.

– Світ мистецтва належить чоловікам чи жінкам? Чи у цьому питанні панує паритет?

– Світ мистецтва належить Всесвіту. Там є якийсь великий інформаційний колодязь, спільний, який є надбанням всіх віків, всіх поколінь, не однієї цивілізації, і ми всі з нього черпаємо. Хто скільки – це, як мені здається, не стать вирішує, це вирішує призначення.

– У кого який черпачок…

– Так, хтось може і жменею начерпати, хтось в подолі донесе, а є такі, що і в решеті несуть і доносять! Мені здається, що немає ніякої прив'язки до статі.

– Це чудова новина! Сучасна жінка – це, перш за все…

– Жінка. Хтось скаже, що сучасна жінка – це впевнена в собі, незалежна особа, яка може себе забезпечити… А нащо (сміється), коли є багато іншого, цікавого в житті? Не треба бути супервпевненою чи суперзабезпеченою. Можна жити на рівні інших енергій. Тому жінка – це жінка. Якась інша жінка вам скаже, що це щось інше (сміється), але ж це запитання до мене, тому ось так.

– А сучасний поет – це…

– (регоче) Жебрак. А якщо серйозно… Якщо я беру це через призму своєї поезії, то людина, яка либонь пише в своє задоволення, і тоді це задоволена людина, поет, який має змогу творити, ділитись, наповнюватись; либонь це людина, яка хоче прозвучати десь, чогось добитись,і тоді це така людина, яка стукає в усі двері, б'ється лобом, десь її відправляють, десь її лають, десь її повчають, мовляв, оце з цим не римується… Тоді, виходить, це глибоко нещасна людина. Я проти таких поетів. Я періодично буваю і в цій ролі, коли доводиться кудись стукати, десь щось просити, щось комусь доводити… Але навіщо все це? Я не мушу нічого доводити, а всі інші не зобов'язані приймати те, що я створюю. Це справа добровільна. Має виникнути взаємна любов: ти знаходиш свого читача-слухача, і все. Не треба подобатися всьому світу.

– Тоді щодо сучасної режисури можна сказати, що…

– Мені здається, що я не можу зараз так голосно заявити про всю сучасну режисуру, але молодих, цікавих режисерів зараз, слава Богу, багато…

– А, може, вони завжди були?

– Я думаю, що вони були завжди, і добре, що вони є і зараз. Ті, що були десять років тому, вже не відносяться до сучасної режисури. Театр зараз розвивається. І – що дуже круто – розвивається альтернативний театр. Не просто державний, куди людина прийшла після випуску, бо їй нікуди дітися, а є люди, які хочуть творити незалежно від того, чи є в них фінанси, чи є в них ще якісь можливості… Вони хочуть творити за покликом, і це, мабуть, найкраще в сучасній режисурі. Це тримається на ентузіазмі, і багато чого цей ентузіазм вирішує. Режисери стали сміливіші. Вони не бояться сказати, немає цензури, заборонених тем… Тепер можна говорити про все, якщо ти знаєш, як про це сказати.

– Це дає більше свободи, чи, може, навпаки?

– Це дає більше свободи, але на мою думку, в той же час треба очікувати тоді, що в тебе полетить більше каменюк (всміхається). Тому що якщо ти багато кому подобаєшся, то пропорційно ти багато кому і не подобаєшся. І якщо стоїть чотири людини, дві люблять те, що ти робиш, а двоє плюють, то в тебе плюнуть всього два рази. А якщо стоїть двісті чоловік, то якщо в тебе плюне сто… Ті, що люблять, люблять дуже дистанційно, а плюють дуже фізично.

– Як справлятися з оцим «плюють»?

– Робити своє далі. Бути собою. Якщо постійно під всіх підстроюватись… Треба, звісно, шукати компроміс в стосунках, не можна просто рубати з плеча, але треба розуміти, кому і що ти доносиш. Звісно, є певні обмеження в залежності від аудиторії, але головне – не зраджувати собі. Бо якщо тебе змушують, за цукерку, або, навпаки, погрожуючи батогом, щось зробити, то це вже не ти. А якщо це вже не ти, то це вже не буде щиро. І в тому дуже погана енергетика, мені здається.

– Щодо альтернативного театру: яке у нього майбутнє?

– Хотілося б вірити, що світле. Але поживемо – побачимо.

– Як зараз альтернативний театр почувається поруч із державним?

– Недофінансованим. Це, мені здається, головна проблема всього того, що було сказано до цього: добре розвиватися і актору, і режисеру, коли ти приходиш в уже готовий колектив, ти знаєш, що у тебе буде робота як у актора чи що тобі дадуть трупу, з якою ти будеш ставити виставу, і ти наплануєш декорацій, костюмів, цікавих режисерських рішень, і тобі виділять на це фінанси, і все буде круто. Це прикольно. А от коли ти знаєш, що хочеш сказати, але в тебе немає нічого при цьому, взагалі нічого не має… І коли розумієш, що нічого і не буде більше, і тобі треба з двох сорочок і трьох стільців зробити щось, донести свою думку… Це класний мотив для того, щоб шукати нові форми. Це хороший стимул для того, щоб не бути буквальним і не бути банальним. Але це все ж таки проблема. Хотілося б, щоб було фінансування чи забезпечення приміщеннями, тому що це глобальна проблема. Немає сцени для виступу! Є продукт, є люди, які готові його створювати, але нема де його показувати. І ти мусиш інколи сам знайти це приміщення, сам за нього заплатити, сам знайти глядача. Так, глядач, може, потім вийде дуже задоволений, весь на емоціях, і буде дуже класно, але це така титанічна праця! Тоді нівелюється своє задоволення від того всього. Тому що ти так втомився, поки це робив, що просто хочеш, щоб все скоріше скінчилося. Якщо б це трошки полегшити, то, мені здається, був би набагато цікавіший і яскравіший результат. А так треба постійно давати своєму колективу якесь натхнення, якщо вже немає грошей, щоб було паливо, на якому можна працювати. Ми люди, ми хочемо їсти, ми хочемо вдягтися, є певні нагальні потреби… Круто, звичайно, їсти сонце і ходити голяка, але чомусь ніхто цього не робить.

– Яке головне правило роботи з колективом?

– Розуміти, що один за всіх, і всі за одного. Це золоте правило для театру. Якщо ти круто один виступив, то це нічого не виправляє. Якщо ти один погано виступив, то це руйнує все, тому що однієї помилки досить для того, щоб все полетіло, і не вистачить одного чи двох гарних акторів для того, щоб витягнути все. Це колективна робота. Кожен вносить по силах, бо у кожного своя сила, але по своїх силах треба вносити на сто відсотків. Треба віддаватися на повну, наскільки ти можеш.

– Що дає тобі сили в твоїй різноплановій діяльності?

– Любов.