- Вливати нову кров, мабуть?
- Обов'язково! Просто необхідно

- І не лише за рахунок акторів, а й новими режисерами?
- В першу чергу режисер. Коли приходить новий режисер, він має свою етику, естетику, свою культуру, своє бачення. Лиш коли відчуваю бездарність, я просто тихенько йду. Такі випадки теж є. Я просто дякую і прощаюсь. Навіть не аргументую свого вчинку, бо мені це вже не личить. Раптом я молоду людину тим ображу, чи може я щось недогледіла.
Актори ж – пластилін, з якого можна ліпити. Головне як подавати свої амбіції, вони все одно є. Актор хоче бути визнаним, отримувати компліменти. Він цим живиться. Це така правда. Але для акторів треба давати все дозовано. Перебільшувати не треба.
Коли ми лиш створювали театр, він був дійсно, як говорять, наївний. Може ми небагато вміли, але ми були щирі. Це була така чистота, і це була правда.

- Що робити, щоб театр жив надалі?
- Театр постійно потрібно підживлювати, емоційно, творчо, новими людьми, новими викликами. Я ніколи не хотіла зіграти Джульєтту, я знаю своє місце, своє амплуа. Звичайно інколи хочеться вирватись з цього амплуа, спробувати себе. Одного разу я таки вирвалась. Підійшла до Мартинова Бориса Леонідовича, і просто сказала, що хочу з ним попрацювати. Він спитав, Ви напевно хочете героїню? Та ні, дайте мені Феклу ( це сваха). І я вдячна, що я спробувала себе. Мені було важко, я спочатку не розуміла, що мені треба робити. Але потім мені все вдалося. Не одразу всі ролі вдаються, вони приходять інколи через 10-15 років. Якщо режисер тебе правильно скерував.
Мені подобаються режисери-провокатори. З власного досвіду у соціальному театрі, якось у роботі з'явились розбіжності між студентами, і я їх теж провокувала. Бо молоді люди зібрались зі всіх факультетів, щоб налаштуватись на таких розрізнених людей треба багато часу. Якого просто нема. Тому я працюю на провокацію, і у тих, хто розумів це, все вдалося. Я їх провокувала дуже простими речами. Актор має бути наповнений своїм. Ніхто не розкаже, як зіграти печаль, драму.

- Це все ти, лиш обставини трохи міняються
- Так. Обставини і чужий текст, драматичний текст, вишуканий. І я намагалась ці емоції з акторів дістати. Я не вчилась спеціально, в мене це виходить інтуїтивно. Я вже багато зробила робіт і вони мені вдавалися. Ось одна із моїх недавніх робіт «Останній листок» по Генрі. В мене є 8 дівчаток з 8 класу і місяць часу, і тематика «Щасливе дитинство в Україні». А їх в такому віці вже цікавлять трохи інші теми. Як зробити, щоб і їм було цікаво? Я читаю купу літератури, думаю і починаю втілювати своє бачення. Декорацій нема. Я зрозуміла, що в мене буде дві героїні, а решта дівчат будуть картинами, статуеточками. Я даю їм білу тканину, завдяки якій вони можуть творити чи ескіз, чи картинку, трішки даю музики і пластичне рішення. Діткам треба давати чітку задачу: «що я хочу?» «Хочу, щоб ти перетворилась на картину. Додавай своєї фантазії». Їм треба допомагати, вони часом не розуміють.

- Режисер дає форму, а актори дають наповнення.
- Так. Я багато вже зробила робіт. Але стараюсь одразу відпускати свої роботи: зробила, відпустила, нехай вона поживе. Намагаюсь до того організувати з колективом кілька виступів на інших площадках, щоб змінився глядач і для досвіду. Але до самого колективу я не прикипаю.

- Нема бажання створити свій театральний колектив, з нуля?
- Не хочу. Має бути хороша команда. Мені щастило. В соціальному театрі, наприклад, є Марина Василівна – художній керівник, а я просто, як асистент, я допомагала. Я зробила з ними три роботи.

- Можливо все ж треба перекваліфікуватись на режисера?- Ні. Це не моє. Я можу проконсультувати, розвести. Але все ж це інша професія.

- Ви вважаєте, що ви до неї не готові, як би внутрішньо, чогось не вистачає? Чи воно вам не треба більш емоційно, що це вам не лежить?
- Режисером треба народитись, мені здається. Це просто не моє.

- Але ж діти, працюючи з Вами, сприймаюсь Вас як режисера? І це так є в той момент насправді.
- Цей рівень я потягну, а решта ні. До цього необхідно підходити дуже свідомо, відповідально, для цього треба мати багаж і освіту.

- Який він тоді, справжній режисер?
- Там дуже багато складових. В першу чергу, потужна особистість і людяність. Актори для режисера – це дійсно діти, і можна недогледіти. Дуже багато акторів, у яких просто не склалася доля, не тому, що вони не такі. Просто треба розгледіти їх потенціал, їх можливості, дати віру.

- Все таки, не перед актором стоїть задача зрозуміти режисера, а режисер має зрозуміти актора?
- Так. Хоча би розгледіти. Я радію з того, які є зараз гарні молоді люди. Тому дуже люблю працювати зі студентами. Вони мене більше вчать, ніж я їх. Знову повертаючись до соціального театру. Марина Василівна готує мені матеріал, те що вони хочуть, я трохи підказую. Завжди говорю, що має бути стилістика, естетика певна. Повинна бути стилізована робота.
Цього року ми не пересіклись. Марина Василівна багато років займається соціальним театром, все втілює і звертається до різних фахівців, і це дуже правильно.

- Вона, таким чином, намагається професіоналізму більше привнести в роботу театру?
- Так. У неї свій підхід. А я радію, що можу з молоддю працювати. Мені самій цікаво, як експеримент. Я навіть думаю, чи заскорубла я, чи ще ні (сміється).

- Які є більш сильні сторони у аматорів, в порівнянні з професійними акторами?
- Сильне – це бажання. Вони дійсно хочуть. Бо театр – це діяти. Енергетика, молодість, краса. Вони хочуть щось робити. Через певний час це зникає, тому театр постійно має молодіти, має бути дієздатним.

-Який може бути еліксир цієї молодості?
- Має бути любов в колективі. Перше, що рушить, це рутинність, «закулісся». Все тоді валиться саме по собі. Тому в театрі потрібно збирати особистостей.

- А нестача досвіду чи таланту, вона побореться з роками?
- Так. Все приходить. Береш і робиш, береш і робиш, і не боїшся помилятись. Той, хто тільки говорить і не діє, він нічого не отримує. Я теж не була режисером, до мене звернулись, і я спробувала. Сидячи, тобі нічого не буде. Чи коли треба діставати кошти. Знаєте скільки дверей я відкрила? Страшно лиш перші відкривати. Є різні люди. Хтось хоче тебе навіть принизити, але ти маєш свою ціль, задачу. Ти взялася, значить відповідаєш, ти не маєш права сказати «ні». Ти пішла, і йдеш, і йдеш. Я цього теж не вміла. Це новий досвід спілкування з людьми. Люди мають вміти говорити, домовлятися.
Я нещодавно була на цікавій лекції про спіральну динаміку: спочатку ми виживаємо, потім об'єднуємось, потім хочемо бути вільними, потім ми за порядок. І все знову і знову повторюється, циклічно. Життя ніби вічне.
Треба вже відкласти старі сторінки і відкривати якісь інакші. Зараз є інше слово, інший герой. Про любов, добро треба по-інакшому говорити. Покоління вже інше, вони відчувають життя набагато правдивіше, ніж вже, скажімо, я. Вони багато чому можуть мене навчити. Треба слухати і приймати їх.

- На них, мабуть, ще нема такої кори затверділої, вони гнучкі?
- На них ще нема такого тиску. Вони відчувають справжнє життя.
Ще хочу сказати про театр, щоб він жив йому треба постійно спілкуватися. Нещодавно у одного китайця запитали, чому він так молодо виглядає (йому під 80 років, а він виглядає на 30). А він говорить: я кожного дня знайомлюсь з людиною, будь-якою, і кожна людина дає щось корисне, чи слово, чи пораду, чи просто спілкування, і я від того, напевно, молодію. Він поставив собі таку ціль, щодня знайомитись. Ось такий еліксир. Мабуть, і театр так має живитися.

- Новий глядач – це, мабуть, і була б та сила?
- Сила і ті потреби для сучасного театру.

- Я, звісно, говорю трошки з іншої позиції. З аматорського театру. І мені здається, що він лиш починає розвиватись, спинатись на ноги? Як Ви вважаєте, чи треба йому це робити? Чи є в нього взагалі майбутнє?
- В Україні дуже важко, бо ніхто такі речі не підтримує. Нема фінансування, і саме відношення: ну аматори, нехай… А це надзвичайно важливо. Ви ж робите дуже хорошу справу. З чого починається людина? З сім'ї, а театр – це і є сім'я. Все, що ви туди закладете, те і буде. А у нас цього не розуміють і не підтримують. Всілякі гранти іноземні. Тут наші люди рвуть під собою землю, шукають, просять. Чого ви мусите ходити жебраками? Як ви маєте наснагу і хист до цього всього, талант, і любите цю справу, ви виховуєте справжніх людей. Може в них доля не складеться з театром, але ви щось людяне говорите, кажете про духовність, а це найголовніше.

- Ви можете зараз уже сказати, що Ваші перші вихованці вони дійсно стали Людьми?
- Вони стали особистостями, розлетілися по світу. Але я все одно бачу своїх. Я їх привчала ще до того, що в житті дуже багато дверей, і кожна людина показує двері, шлях, треба заглянути в них, спробувати.

-Як Ви відпочиваєте від цього всього, як переключаєтесь?
- Я ходжу в гімнастичний зал, займаюсь художньою гімнастикою, беру велосипед, починаю плавати, ходжу в баню. Часом просто виходжу с книжкою, читаю, ходжу на курси української мови, бо хочу прийти і почути частинку дому. Відвідую свою греко-католицьку церкву, шукаю свої якісь відповіді. А ще мандри, обожнюю їх. Якби була можливість, я б всі кошти витратила на мандри. Я не така гладка, буваю і «злюкою». Дуже активно і емоційно реагую на якісь речі. Страшно не люблю, коли мені брешуть, не терплю.

-Яка Ви на сцені?
- Мені це важко сказати, я не знаю. Нехай це глядач скаже. Бо мені важко себе оцінити. Мене тішить, що поруч зі мною мій чоловік. Це мій друг, це мій компаньйон. Він дуже розумний, багато корисних мені порад дає. Мені з ним дуже комфортно. Сім'я – це головне. Ми дуже міцні горішки, часом один одному не поступаємось.
Дуже люблю різні знайомства. Надзвичайно багато є розумних шляхетних людей, особливо молоді. Мені подобається молодь, вона якась здорова зараз. Це ми вже всі хворі. Наше покоління воно хворе, дуже багато пройшло в суспільстві різних змін, і воно таврує.