– «Дивосад» – незвичайний театр, бо його складові – особливі люди. Коли і як у Вас виникла ідея створення такого театру?

– Ідея створення такого театру виникла у Вікторії Олексіївни Філатової, директорки благодійної організації «Aратта» у місті Чернігові. Цей театр організовувався як соціальний, для людей з обмеженими можливостями. У його витоків стояла режисер Марина Василівна Каранда, і близько чотирьох років саме вона займалася цим театром. В 2009 році театр було розформовано, тому що Марина Василівна більше не мала змоги продовжувати свою діяльність у якості режисера. В 2010 Вікторія Олексіївна запросила мене. Я не професійний режисер, і взагалі не режисер, просто я люблю таких дітей, проводжу з ними весь свій вільний час. Тому вона запросила мене поставити щось з цими дітьми. Так у нас сформувалась команда, і на сьогоднішній день у нас близько двадцяти акторів дорослого складу.

– Ви даєте вистави тільки в Чернігові чи виїжджаєте за його межі?

– Ми багато куди виїжджаємо.Кожного року у вересні ми відвідуємо фестиваль у Польщі. Там «Дивосад» отримав вже два гран-прі і багато різних спеціальних нагород. Ще ми їздимо в будинки-інтернати, в Ніжинський дитячий будинок, Замглайський будинок-інтернат, також показуємо свої спектаклі в геріатричному пансіонаті. Ще в нас був проект, в рамках якого ми їздили у місця позбавлення волі – в жіночу колонію і чоловічу в'язницю. Це було свого роду емоційне потрясіння для нас, тому що ми не очікували такого гарного прийому. В тому році дивосадівці започаткували наметовий табір на Голубих озерах. В цьому році ми назвали цей проект «Сонячне коло». Місце для його проведення надає Владислав Чаус. Ми відпочиваємо там впродовж двох тижнів, робимо театральний табір, де виступаємо, куди запрошуємо усіх друзів. В цьому році табір набуває обласного масштабу, я збираю волонтерів з різних куточків Чернігівської області. Будуть проводитися різноманітні квести, творчі майстерні та майстер-класи. Ще ми плануємо зробити свій фестиваль у місті Чернігові, фестиваль для особливих людей. Хоча у нас уже є велика перемога: в минулому році ми приймали участь у фестивалі аматорських театрів, де зайняли третє місце серед звичайних акторів. До речі, в нашому театрі не всі актори з обмеженими можливостями. До нас приходять волонтери (наприклад, Дмитро, наш режисер, який зараз ставить «Гарі Потера», хлопець, який прийшов до нас з бажанням допомагати).

– Побутує думка, що керівником, а тим більше – засновником власної справи, легше стати чоловікові, ніж жінці. Яким був Ваш власний досвід?

– Мені, як жінці, дуже легко бути керівником, тому що я займаюся не управлінням, я будую відносини по типу сімейних. У родині є мама, і я являюся неофіційною мамою «Дивосаду». Все почалося з того, що я стала мамою, у мене троє дітей, і у нас вдома був театр. Потім цей театр вийшов на подвір'я, де друзі моїх дітей приєдналися до нас. Ми створили «Консерваторію класних дітей», «КаКаДу», і робили постановки. Потім я, перукарка за професією, волею долі стала працювати в Молодіжному театрі на посаді гримера, де теж існував мій театр, в якому я зібрала неакторів, які працювали в театрі. Ми робили капусник, а наші актори сиділи у глядацькій залі і дивилися. Я вважаю, що якщо якомусь керівникові вдається створити модель сімейного типу, то цим керівником є саме жінка. Я думаю, коли жінка прийде до влади у нас в Україні, все піде на лад. Жінка більш мобільна, вона вміє перестроюватися.

– Отже, виходить, жінці навіть легше в цій справі?

– Звісно! Я вважаю, що жінка більш комунікативна. Розумієте, мені необхідно спілкуватися і з батьками, і з дітьми, які мають різний ментальний рівень. Потрібно спілкуватися з усіма і водночас з кожним, давати кожному те, що необхідне. Я думаю, не всім чоловікам це під силу. Чоловіки ставлять певну мету і переслідують її, здебільшого їм не притаманне багаторівневе бачення ситуації.

– Яка, на Вашу думку, роль відведена жінці в сучасному театрі?

– Роль жінки занижена, і це не тільки в театрі, а взагалі у багатьох сферах у всьому світі. Ви ж знаєте, що на одному із Вселенських соборів колись навіть вирішувалось питання: чи є душа у жінки? Свого часу роль жінки була занижена, і через це чоловіки зараз отримують феміністичні рухи. У всьому повинна існувати рівновага.І це одна з причин, чому зараз чоловікам важко знайти себе в житті. Таке, скажемо, падіння у соціумі закономірне. Воно необхідне, щоб чоловіки пройшли через нього, піднялися і встали на рівень з жінками. (всміхається) Жінки їм в цьому допоможуть.

– У сучасному світі театрові доводиться витримувати неабияку конкуренцію з боку інших видів мистецтва. Чи вдається це йому?

– Театр – це таке унікальне явище, яке, на мою думку, відноситься до мистецтва, проте це – спосіб життя. Коли бачиш, як працюють професійній актори, починаєш розуміти, що театр для них на другому місці після Бога. Більш того, все, що відбувається в театрі, відбувається і з актором. Коли я вперше потрапила до Молодіжного театру, я не розуміла, що відбувається: ставимо певну виставу, наприклад, про індика, я ходжу і зустрічаю в місті цих індиків.Там, де їх не могло бути! Для мене це був шок. Тепер такі речі відбуваються постійно. Думка, вона матеріальна. Я не кажу, що актор обов'язково повинен проживати свою роль, навпаки, цього не можна робити. Тим не менше все, що відбувається з актором у спектаклі, відбувається з ним і у житті. І це одна з причин, чому наш театр реабілітації дітям, нашим акторам, допомагає ставати іншими. Вони стають такими через свої ролі. Вони можуть сказати глядачеві те, чого в звичайному житті сказати не можуть, і це їм дуже допомагає. Театр – це більше, ніж мистецтво. Театр – це життя. Тут ти починаєш розмірковувати, чому герой має зробити чи сказати ту чи іншу річ, які його мотивації для цього… Мій «Гарі Потер 19 років потому», Петя, повинен все знати: який у нього будинок, як він живе, що відбувається між ним і дружиною, як вони з нею п'ють чай чи каву, він має уявити себе в цих умовах. Театр допомагає людині бути спостережливою, помічати будь-які дрібниці. Людина починає розуміти, навіщо та чи інша подія сталася в її житті, починає розмірковувати, до чого призведе та чи інша дія. І тоді приходить розуміння, що все в житті відбувається не просто так. До речі, це і є головний меседж нашого Гарі Потера. Мені іноді кажуть : от у мене така дитина, якщо мене не буде, то і дитина пропаде. Деякі батьки до цього часу вважають, що якщо у них дитина з інвалідністю, то це якась кара. Так от я хочу сказати цією виставою, що все, що відбувається в житті – невипадкове, і має бути саме так, бо це на краще. Це має свій сенс, як би дивно це не звучало. Дитина з інвалідністю приходить в цей світ в першу чергу для інших. Тим не менш, для багатьох це складно. А от спитайте дитину про те, що ми робимо в театрі, і вона відповість: ми змінюємо цей світ. Вони це знають.

– Значить, театр розвиває свідоме ставлення до світу?

– Так. Коли ти усвідомлюєш, що в цьому світі ти дуже важлива людина, що без тебе цього світу не існувало би, що ти ні на кого не схожий, що ти такий тільки один, тоді ти цей світ можеш змінити одними своїми думками. Ось це важливо зрозуміти. І коли ти потрапляєш в театр, в такий собі інший вимір, ти розумієш, що ти маєш бути режисером свого власного життя. Театр в цьому дуже сильно допомагає. А наші актори ще більш допомагають цьому. Бо коли глядач бачить такого актора, він виходить з зали після спектаклю і думає: Боже мій, якщо цей хлопець такий класний і я йому вірю, вірю тому, що він робить, то невже я не можу змінити якісь свої власні ситуації? Ось для цього театр і потрібен.

– Яке найнеочікуваніше відкриття приніс Вам «Дивосад»?

– Коли я прийшла в театр, першою моєю умовою була наявність людей з синдромом Дауна. Всі почали казати мені: навіщо тобі такі проблеми? Такою була моя перша умова, але сказати достеменно чому я не можу. Ця думка не полишала мене на протязі декількох років. Я дивилася на таких дітей, я дивилася сюжети на цю тему і розуміла, що це люди, яких я хотіла відкрити для себе. І ось перше моє відкриття у «Дивосаді» – відкриття цих дітей. Я зрозуміла, що це не просто люди з обмеженими можливостями – люди з синдромом Дауна прийшли в цей світ допомагати іншим. Вони весь негатив переводять у позитив. Як вони це роблять? Я не знаю. Звісно, в них від народження немає зла, вони не вміють брехати, обманювати. І щось таке через них іде в цей світ… Знаєте, батьки дітей з обмеженими можливостями не вірять в них, але коли вони бачать, що дитина може багато такого, про що вони й подумати не могли, це шокує до сліз. Для мене відкриттям стали їхні серця. Я й до цього часу не можу зрозуміти… Я дивлюся на Петю і не розумію, як він може бути радісним в цьому світі, як він може всіх прощати… Я всім кажу: я працюю з ангелами і зі святими. При тому, що це звичайні люди. Але іноді щось таке відбувається, що ми, дивлячись на це, просто ридаємо. Петя підійде, обійме, щось скаже… Звідки він знає, що треба сказати і коли? Знає. Він все знає. Вони все знають. І ще одне відкриття для мене: будь-яка група людей, об'єднаних єдиною метою – це дуже сильна річ. Це така модель, яка може зробити все. Наша мета дуже висока. Ми міняємо цей світ. Якщо не ми, тоді хто?


– Яке відкриття Ви зробили у собі?

– Я відкрила в собі те, що в мені теж є ця часточка. Я завжди знала, що я не від цього світу (сміється), але я відкрила для себе те, що це зовсім непогано. Бути не таким, як усі, зовсім непогано. Ще одне відкриття – це те, що мені завжди складно було довіритися іншій людині, я завжди покладалася на власні сили. До того ж я не вміла робити розподіл обов'язків… І я для себе відкрила, що егоїзм – гарна річ до певного моменту, а далі ти все ж таки маєш поступатися, шукати спільну мову. Проте мені й зараз складно це робити. Я сама виховала трьох дітей. Знаєте, як кажуть: «Хочеш зробити добре – зроби сам». А тут… Тут я відкрила в собі величезну любов до цих дітей. Це моя родина. Мої діти приймають цю родину, ця родина приймає моїх дітей. Ми живемо разом. (всміхається) Сваримося, миримося, сперечаємося… Але це добре. Якщо немає тих, хто проти, якщо немає темних сил, які борються з ідеєю, значить, це нікому не потрібне.

– Яка Ваша формула успіху? Які її складові і які складові найважливіші?

– Любов.

– Єдина складова?

– Єдина і найважливіша.

– Скільки років Вашому театру?

– 6 березня було 12 років.

– Хто допомагає «Дивосаду»?

– В першу чергу це наша «Аратта», наша велика сім'я. Ще жінки Чернігівського клубу "Сороптимист". Допомагає організація «Північні вовки». Нам завжди йде назустріч Андрій Дериземля. На подорож до Польщі, на фестиваль, нам потрібно 2000 євро тільки на дорогу.

– Які Ваші творчі плани?

– Як правило, ми ставимо дві вистави в рік. На фестиваль в Польщу у вересні ми будемо готувати нову виставу. Умови фестивалю – вистава без слів на 20 хвилин, музична дія, щоб було зрозуміло людям різних національностей. Тому в цьому році ми будемо ставити незвичайну виставу за власним сценарієм. Алла Дученко написала його власноруч для актора Влада Єрмаченка. Він ніколи ще не грав головну роль, і ми будемо ставити цю виставу про нього, про ангела, який прийшов на землю для того, щоб змінити цей світ на краще. Тому він проходить тут, на землі, всі кола пекла і таким чином отримує вищу посаду. Все це буде інтерпретовано в музичну виставу.

– Яким Ви бачите театр через десять років? В якому напрямку буде рухатись його розвиток?

– Театр вже досяг свого вищого пілотажу з Гратовським. Я вважаю, що без духовності цього б не сталося. Тому я бачу театр через десять років сповнений саме духом. Це буде театр, що змінить світогляд людей і розширить його. Треба вірити у краще!

– Що Вас захоплює за межами театральних стін?

– Багато чого! (всміхається) Я взагалі творча особистість. В «Аратті», в центрі реабілітації, я веду творчі майстерні з дітьми. Моя основна професія – перукарське мистецтво. В цій професії я творю, і мені це дуже подобається. Ще у мене чотири онуки, хлопчики, яких я люблю просто шалено. Можна сказати, вони – моє хобі. Я не можу жити без них. Ми завжди з ними щось вигадуємо. Більш ні на що часу не вистачає. Але я ніколи не відмовлюся поїхати на фестиваль авторської пісні.

– Яка Ваша мрія?

– Моя мрія полягає в тому, щоб діти ніколи не плакали. Це залежить від усіх нас. А моя мрія стосовно театру – зробити виставу про Януша Корчака. Він дуже надзвичайна людина. У нього був дитячий будинок з єврейськими діточками. І цей визначний письменник пішов з ними на смерть. Особливо чудові його «Заповіді батькам». Це унікальна людина! Як він відчував дітей! Тоді, в 42-му році, один з німців його впізнав перед відправкою до концтабору смерті і сказав: «Залишайтеся! Діти нехай їдуть, але Ви ж відомий письменник». Але Януш відповів: «Ні, діти понад усе». І пішов з ними. Я теж вважаю, що діти – понад усе!